Всі роботи на сайті "Курсова інфо" є авторськими і призначені  для допомоги у навчанні. Розміщення, тиражування або відтворення матеріалів із сайту на сторонніх ресурсах відстежується та забороняється відповідно до законодавства України про авторське право! 

Особливості розвитку ринкових відносин в сільському господарстві

Категорія: Реферати | Субота, 04 квітня 2015, 09:35 | Перегляди: 2044 |

аграрний ринок

Реферат на тему: Особливості  розвитку ринкових відносин в сільському господарстві.

Аграрний сектор посідає важливе місце в економіці будь-якої країни. Від його розвитку залежить нормальне функціонування всього господарства й життя країни.

       Перехід до ринкових відносин вимагає в сільському господарстві розробки нових підходів до стратегії аграрної політики, спрямованої на формування продовольчої безпеки країни, пріоритетність розвитку сільського господарства, докорінну перебудову економічних, соціальних та правових відносин в аграрній сфері, свободу підприємництва та конкуренції.

 

            Одним з основних резервів росту ефективності сільськогосподарського виробництва є раціональне використання головного засобу виробництва - землі. Тому капітальні вкладення в сільське господарство в першу чергу повинні бути використані на заходи щодо збереження земель, підвищення родючості грунтів, що обумовить зростання продуктивності землеробства і, зокрема, створення стійкої кормової бази тваринництва.

        Перехід аграрного сектора до ринкових відносин породив принципово нові форми господарювання. Не так давно пріоритет надавався державній власності, другорядна роль відводилась кооперативній, приватна власність заперечувалась повністю. Однією з вирішальних передумов переходу до ринку є приватизація власності, що має вплинути на розвиток виробництва.

      Ряд законодавчих і нормативних актів, що прийняті останнім часом, сприяють розвитку на селі нових форм господарювання, і кожна з них у процесі конкурентної боротьби може довести свої переваги. Земельні відносини в Україні регулюються чинними законодавчими актами, згідно з якими запроваджені три рівноправні форми власності: державна, колективна і приватна. Саме на приватній формі власності і грунтується діяльність селянських /фермерських/ господарств як самостійної юридичної одиниці. 

       Розвиток селянських /фермерських/ господарств повинен стимулюватись вільною конкуренцією на ринку з державними і кооперативними підприємствами, бо його основними завданнями, як відомо, є: виробництво, переробка і збут сільськогосподарської продукції; розвиток підсобної діяльності для раціонального використання природних і трудових ресурсів, земельних угідь, поліпшення їх родючості; участь працею або коштами в соціальному розвитку села, де розташоване фермерське господарство.

         Незважаючи на окремі песимістичні виступи, що фермер всіх не нагодує, розвиток селянських /фермерських/ господарств на рівні з великими підприємствами в Україні необхідний, бо на землі має бути господар і вироблена продукція повинна відповідати більш якісним показникам, а для цього потрібно надавати всіляку підтримку фермерам.

          Економічна реформа у сільському господарстві передбачає формування багатоукладної економіки шляхом розвитку різних форм власності та організації господарювання, утворення повноцінних суб’єктів ринкових відносин. Закон України “ Про форми власності на землю” передбачає державну, колективну й приватну форми цієї власності. При цьому нові економічні форми, для існування яких визріли об’єктивні умови, мають виникати як у надрах старих форм, так і поряд з ними. Тісний зв’язок сільського господарства із специфічним основним засобом виробництва - землею ускладнює реформи. Вони мають проводитися певними етапами, щоб не зруйнувати виробництво, насамперед харчування людей.

         На першому етапі у колгоспах і радгоспах проведення глибоких перетворень соціально-економічної структури здійснюється на основі широкого використання підряду, оренди, акціонерних кооперативних та сімейно-індивідуальних форм, запровадження колективно-пайових або пайових способів безпосереднього привласнення засобів та результатів виробництва. 

        Сутність останніх полягає в тому, що земельні угіддя й основні виробничі фонди умовно розподіляються між членами трудового колективу (з урахуванням трудового внеску) у формі паїв, на які нараховується частина одержаного прибутку, що підвищує заінтересованість селян в кінцевих результатах праці. На основі таких форм колгоспи і радгоспи перетворені в колективні сільськогосподарські підприємства. При цьому багато питань діяльності їх, перетворення членів таких господарств на реальних власників та ін. потребують врегулювання.

          Створення селянських (фермерських) господарств може здiйснюватись членами колишнiх колгоспiв і радгоспiв через вилучення ними своїх паїв. На попередньому ж етапi значну частину земель було передано iз колгоспно-радгоспних масивiв селянським (фермерським) господарствам, засновники яких не були членами цих колективiв або одержували дiлянки, що набагато перевищували їх земельну частку у спільних масивах. Щодо працiвникiв соцiальної сфери села, то вони можуть реально одержати землю тільки для особистих пiдсобних господарств.

         За умов сертифiкації земельних паїв їх можна успадковувати, дарувати, продавати, здавати в оренду без контурного вилучення землi, тобто може бути змiна їхнiх власникiв без будь-яких землемiрних робiт, що дуже важливо для забезпечення цiлiсностi та непорушностi системи землеробства і сiвозмiн господарства. Це подiбно до того, як купiвля-продаж акцiй не призводить до будь-яких фiзичних і матерiальних змiн на пiдприємствi -- акціонерному товариствi. Особливiстю приватизацiї в АПК є участь сiльських господарникiв в акцiонуваннi переробних пiдприємств, яким вони поставляють сировину.

             У сучасних умовах формування АПК альтернативними сегментами дiяльностi сільськогосподарських колективних пiдприємств можуть бути такi, що доповнюють основне виробництво, яке склалося в них ранiше: переробка сiльськогосподарської продукцiї, матерiально-технiчне постачання, реалiзацiя продукції, виробництво будiвельних матерiалiв тощо.

      Подiбна система органiзації основного виробництва і допомiжних виробництв, у тому числi через спецiалізацiю і кооперування в системi АПК, як колективних, так i фермерських господарств, безумовно, усуває багато суперечностей, що виникають мiж окремими суб’єктами в аграрному секторi економiки. 

       При цьому ринкова економiка розкриває широкi можливостi для розвитку пiдприємництва. Однак було б неправомiрним зводити його до малого та середнього бiзнесу. Доцiльно використовувати колективнi сiльськогосподарськi пiдприємства, надавши їм можливiсть реформуватися в умовах демократичної ринкової економiки, при широкiй господарськiй автономії та належних конкурентних механiзмах мiж рiзними економiчними укладами .

       Важливе значення для підприємця мають можливiсть самостiйно вибирати спецiалiзацiю (з урахуванням умов господарства), визначати перспективу й економiчно ефективну структуру посiвних площ та виробництва в цiлому, включаючи розвиток пiдсобних підприємств і обслуговуючих цехів, а також право розпоряджатися виготовленим продуктом, свобода вибору партнера, договiрних взаємовiдносин iз суб`єктами ринку, вiльний вибiр форм органiзацiї і оплати працi. Без цього нi приватна, нi колективна власнiсть не зробить селянина повноцiнним господарем. 

        Практика розвинутих країн (Японії, США, Францiї, Нiмеччини) свідчить, що успiх у господарськiй дiяльностi забезпечує не форма власностi, а пiдприємець, якого спонукає до якiсної працi конкурент.  Основним поточним завданням аграрної полiтики нинi є зупинення негативних процесiв у цьому секторi економiки та забезпечення умов для нарощування виробництва сировини і продовольчих ресурсів. 

       У зв'язку з цим на сучасному етапi проведення аграрної реформи особливо потрiбне наукове, правове, методичне, фiнансове, інформацiйне і матерiально-технiчне забезпечення її. В цьому запорука успіху реформи, оскiльки альтернативи їй немає, вона має здiйснюватись в iнтересах селян і самими селянами. Щодо продажу земельних дiлянок в кращi в цьому, включаючи мiста, селища тощо, то продаж їх здійснюється підприємцям, що займаються несiльськогосподарською дiяльнiстю ( під будівлі, сферу обслуговування тощо ). 

           Спрощене розуміння ринку і ринкових відносин як елементарної системи , що базується на вільній купівлі-продажу, яка включає будь-яке державне регулювання, саме й призвело до порушення міжгалузевих відносин, різко погіршення паритетності цін на сільськогосподарську і промислову продукцію, стійкого падіння і збитковості виробництва в більшості господарств.

           В дійсності ринкові відносини являють собою більш складну, ніж планово- директивна, організаційно-економічну систему, оскільки вони істотно підсилюють пряму і непряму дію економічних важелів на кожного суб’єкта ринку.

      Позначається і застарілий підхід до формування структури суб’єктів ринку.   Стверджувалось, що на вільному ринку можуть ефективно функціонувати тільки приватні власники. Це стало основою для прийняття законодавчих актів про прискорену реорганізацію великих державних і колективних підприємств без визначення їх реальної ефективності, перебільшення ролі особистого підсобного господарства у продовольчому забезпеченні країни. 

   Проте вітчизняна і зарубіжна практика підтверджують положення про те, що на ринку може будь-який власник – приватний, колективний, кооперативний, державний.  Досвід останніх років переконує, що доцільною є багатоукладна структура ринку, оскільки вона створює умови для здорової конкуренції. Важливо, щоб продавець був реальним власником реалізованого товару і одержаного доходу, міг самостійно приймати рішення прореалізацію продукції та визначити ціни на неї.

      Основою ефективного розвитку агропромислового виробництва в ринкових умовах є не стільки інституціальні зміни, скільки рівень та масштаби використання досягнень науково-технічного прогресу, якість виробничого потенціалу, кваліфікація працюючих, їх заінтересованість в досягненні високих кінцевих результатів. 

       Через недооцінку  цих положень практично зупинено інвестиційну діяльність, не відновлюються виробничі потужності, особливо техніка та обладнання. Знижується родючість грунтів та продуктивність праці. Тому і при ринкових відносинах потрібне визначення пріоритетів на кожному етапі розвитку агропромислового виробництва, матеріальне і фінансове забезпечення їх реалізації. Мав місце так званий зрівняльний підхід до формування ринку товарів і послуг, незалежно від їх народно-господарського значення.

 Внаслідок цього макроекономічні фактори почали негативно впливати на формування продовольчого ринку. Це спричинило падіння реального рівня доходів населення, інфляцію і збільшення неплатежів. Одночасно знизилось значення етапності застосування нових економічних відносин, які враховують природу розвитку аграрного виробництва.

До ринкових ризиків відносимо: маркетингові ризики; цінові ризики; фінансові ризики; інформаційні ризики.

Маркетингові ризики: відсутність необхідної ринкової та транспортної інфраструктури, значне збільшення собівартості, викликане високими маркетинговими витратами, імовірність недоотримання доходу через неспроможність реалізувати продукцію. Відсутність  упаковки та тарування.

Аграрний ринок не може повноцінно розвиватися без вирішення проблем своєчасної доставки сільськогосподарської продукції до місць продажу або зберігання, проблеми пакування, тарування, перероблення та продажу. 

Стале функціонування аграрного ринку передбачає розвинену інфраструктуру, як систему організацій та інституцій, що забезпечують зв’язок між всіма його учасниками та створюють умови для вільного руху товарів. В Україні така інфраструктура мало розвинена . Немає ефективної системи цінового моніторингу, аналізу та прогнозування кон’юктури агро ринку. Недостатньо інформації про ринки збуту. Проблеми упаковки, зберігання та доставки також є чинниками, що зумовлюють маркетингові проблеми сільгоспвиробників. 

Через нерозвиненість ринкової інфраструктури сільськогосподарські товаровиробники працюють в умовах підвищеної ризикованості не тільки внаслідок природо-кліматичних факторів, але й через відсутність ефективних ринкових інструментів, неможливості планувати свою діяльність, та виробляти маркетингові стратегії. На сьогодні ринкова інфраструктура не відповідає існуючим потребам галузі.

Основою ефективного функціонування сільськогосподарського ринку є всебічний розвиток і постійне удосконалення його інфраструктурних елементів – системи підприємств, організацій, закладів виробничої та невиробничої сфери, які покликані обслуговувати рух продукції від виробника до споживача. Зазначена інфраструктура виконує функції виявлення ринкових цін як цін реального попиту та реальної пропозиції, будучи системоутворюючим елементом ринкової економічної системи аграрного комплексу.

       Маркетинговий сектор інфраструктури сільськогосподарського ринку формують аграрні товарні біржі, оптові сільськогосподарські ринки, аукціони, ярмарки, торгові доми, міські ринки, споживчі кооперативні ринки, супермаркети, оптові фірмові магазини та інші структури, що забезпечують обмін чинниками виробництва і товарами. 

Нині для маркетингового сектора інфраструктури характерні такі недоліки:

-  невиконання біржами своїх функцій по визначенню індикативних цін.    Вони діють не в інтересах товаровиробників, не завжди формують великооптові партії продукції, які більш конкурентноспроможні й вигідні для продажу, в них недостатньо використовуються фінансові інструменти для страхування цін, що й зменшує товаропотік через біржі.

       Обсяги реалізації товаровиробниками сільськогосподарської продукції на біржах за останні роки не перевищували  2-3 % від загального обсягу продаж. На товарних біржах укладаються лише угоди з реальним товаром на оптових і, в незначній мірі, форвардних умовах;

-  відсутність відповідним чином облаштованих і доступних для товаровиробників регіональних оптових ринків худоби  та свіжої сільськогосподарської продукції, зокрема, картоплі, овочів, фруктів, риби, молочної продукції тощо;

- функціонування величезної кількості суб’єктів заготівлі сільськогосподарської продукції, які формують багаторівневі тіньові канали збуту дрібних партій, внаслідок чого надто занижується первинна ціна продажу і збільшується кінцева ціна споживання;

   - відсутність кооперативних центрів оптового збуту сільськогосподарської продукції;

-  недосконалість агро торгових домів, які у переважній більшості є дрібнооптовими посередниками, а не елементами раціоналізації каналів просування продукції від товаровиробників до споживача.

Особливої уваги держави потребує найменш розвинена комунікаційна та інформаційна складова інфраструктури. До системи комунікацій належать транспортна, телефонна, радіотелефонна, телевізійна і комп’ютерна системи, які забезпечують підприємницьку діяльність розосереджених у просторі сільськогосподарських підприємств та індивідуальних сільських товаровиробників. 

Аграрний ринок не може розвиватися без вирішення проблеми своєчасної доставки продукції, виробленої в сільському господарстві, до місць її зберігання, пакування, тарування, перероблення і споживання.           Будівництво доріг для переміщення величезних товарних потоків сільськогосподарської продукції, як і розвиток телефонної, радіотелефонної, телевізійної систем зв’язку в сільській місцевості потребує реальної державної підтримки.  

   За останні роки в аграрній сфері України відбулися досить істотні зміни. У західних і центральних регіонах нашої країни вони відчутніші, у східних і південних - менш помітні, бо там ще значною мірою превалює колективна система господарювання і відсутній власник, тобто суб'єкт, відповідальний за результати своєї праці. Однак сьогодні потрібно йти далі. 

        Передусім належить сформувати систему кредитування сільськогосподарської галузі, адже такий унікальний ресурс господарювання як є земля передбачає довготривале кредитування. Сучасна банківська система поки що не забезпечує потреб аграрної сфери. 

   Зрозуміло, що ринкові відносини диктують нові підходи і принципи функціонування кредитної сфери.

  Сьогодні у владних структурах обговорюється питання про заснування спеціалізованого інвестиційного сільськогосподарського банку чи фонду, в якому зосереджувалося б не менше 1/3 державного капіталу, решта 2/3 становитимуть капітали банків, які виявляють бажання займатися розвитком сільськогосподарського бізнесу і працювати в аграрній сфері. 

Окрім внутрішніх ресурсів вітчизняних банків, у цей фонд доцільно залучити і частину резервного фонду Нацбанку. Саме ці грошові ресурси можуть стати джерелом фінансування сільського господарства.

 Список використаної літератури:

1.Кочерга С.В. Зміна власності - крок до ринкових перетворень.// Актуальні проблеми природничих і гуманітарних наук /Збірник наукових праць молодих вчених/ - Полтава: Полтава, 1997. - С. 213-216.

2.Крисанов Д. Пріоритети аграрної сфери та їх реалізація в умовах економічної кризи /на рос.мові/. //ЕУ. — 1997. – № II. — С. 55-64.

3.Климко Г.Н,, Нестеренко В.П., Каніщенко Л.О., Чухно А.А. Основи економічної теорії: політекономічний аспект. - К.:Вища школа - Знання:. - 1997. - С.455-462.

4.Лукінов І., Шепотько Л. Продуктивні сили села основа його відродження і прогресу. //ЕУ. – 1993. – № 3.– С. 3-13.

5.Малинська Л.В. Еколого-економічна ефективність у сфері бізнесу. //Актуальні проблеми природничих і гуманітарних наук - Полтава: Полтава, 1997. - С. 219-223.

Калькулятор расчета пеноблоков смотрите на этом ресурсе
Все о каркасном доме можно найти здесь http://stroidom-shop.ru
Как снять комнату в коммунальной квартире смотрите тут comintour.net

Comments: