Новая немецкая медицина. Советы от немецкая медицина. Клиника немецкой семейной медицины. Почему в израиле хорошая медицина. Главные новости медицины израиля. Медицина в израиле отзывы. Аденома простаты лечение. Быстрое народное лечение аденомы простаты. Аденома простаты и простатит. Легкий способ перестать курить. Как перестать курить уже сегодня. Как перестать хотеть курить. Уход за кожей лица. Качественный уход за кожей летом. Домашний уход за кожей. Боли на ранних сроках беременности. Быстрое лечение на ранних сроках беременности. Ощущения на ранних сроках беременности. Воспаленные гланды лечение. Чем лечить воспаленные гланды дома. Воспаленные гланды симптомы. Прыщи на лице как избавиться. Как навсегда избавиться от прыщей с лица. Прыщи на подбородке как избавиться.

Всі роботи на сайті "Курсова інфо" є авторськими і призначені  для допомоги у навчанні. Розміщення, тиражування або відтворення матеріалів із сайту на сторонніх ресурсах відстежується та забороняється відповідно до законодавства України про авторське право! 

"Усе - на краще в цьому найкращому зі світів?"

Категорія: Поради студентам | П'ятниця, 20 лютого 2015, 17:08 |

Вольтер (Франсуа Марі Аруе)

Стаття "Усе на краще в цьому найкращому зі світів? ". Автор - Борис Шаліганов. (Зарубіжна література число 15, 2000 рік.)

    Вольтер (Франсуа Марі Аруе, 1694-1778) походив з родини заможного паризького нотаря. Молоді роки провів в єзуїтському  коледжі Людовіка Великого, привілейованому навчальному закладі, куди його прийняли завдяки протекції знатних батькових клієнтів. Юність поета припала на добу регентства легковажного, підступного і розбещеного герцога Філіппа Орлеанського, який правив від імені малолітнього Луї XV.

Молодого Аруе двічі ув’язнювали в Бастилію: за епіграму на регента та малолітнього короля (1717) і через інтриги нахабного аристократа де Роґана, коли скривджений ним Вольтер захищав свою честь.

     Після першого звільнення з Бастилії поет завершує свою трагедію «Едіп», задум якої хвилював його ще в коледжі. Тут сконцентровані всі головні ідеї подальшої творчості Вольтера. Це антиклерикальна критика — вона пов’язана у п’єсі з зображенням фіванських жерців. Це ідея просвітницького розуму, яка контрастує з мотивом «трагічного незнання» Едіпа. Це ідея освіченого абсолютизму: досконалий правитель вбачає свій найперший обов’язок у служінні народові. Нарешті, у творі визначилася характерна для Вольтера публіцистичність стилю і прихована соціальна полемічність.

 П’єса автора, який зазнав переслідувань, мала великий успіх у Парижі. Саме в цей час поет обирає собі псевдонім Вольтер — мабуть, за своїм дитячим прізвиськом (про історію псевдоніма див.: Артамонов С.Д. Вольтер и его век. Книга для учащихся. — М. 1980, с.64).

  Проте, хоч яке плідне було перше десятиліття творчості, справжнє становлення Вольтера-просвітителя ще попереду. Воно пов’язане з переломними роками в його житті — перебуванням в Англії (1726— 1729), коли поет змушений був після другого ув’язнення покинути батьківщину.

Англійське політичне і культурне життя було майже невідоме у Франції. Автор «Едіпа» одразу відзначив таку важливу перевагу англійців перед французами: вони мали конституцію і парламент, що обмежували одноосібну владу короля. Бесіди з Дж.Свіфтом (про Свіфта див.: Зарубіжна література, 1999 р., № 21) і колишнім торійським державним секретарем віконтом Болінброком (про Болінброка див.: Зарубіжна література, 1999, № 25-28, с.51), які спізнали всю темну сторону політичного життя в країні, переконали Вольтера, що можна відкрито протидіяти королю й у вільному змаганні думок приймати важливі державні рішення.

«Зрештою внаслідок багатьох зусиль сформовано такий мудрий уряд, при якому монарх, всемогутній робити добро, — безсилий чинити зло», — писав Вольтер. Вирвавшись із країни, де засади релігійної терпимості знищили разом із скасуванням Нантського едикту 1685 р., він з радістю відзначає, що англійців більше хвилюють не релігійні проблеми, а розвиток підприємництва. 

      Як відомо, скасування едикту завдало удару по буржуазії у Франції. Ось чому Вольтер захоплено вивчає діяльність англійських підприємців. «Я не знаю, що корисніше для держави, — писав він, — суєта напудреного сеньйора, який знає, о котрій годині прокидається король і коли лягає спати, і «велично» грає роль раба в приймальні міністра, чи — заняття торговця, який збагачує свою країну».  

Бунтівний поет, що двічі побував у Бастилії, відзначає, з якою повагою англійці ставляться до своїх поетів і вчених. У цьому його переконує пишний похорон Ісаака Ньютона у Вестмінстерському абатстві (1727 р.), коли труну вченого несли на руках 6 герцогів і 6 графів.

Швидко оволодівши англійською мовою, Вольтер вивчає англійську філософію (Фр. Бекон, Т.Гоббс. Дж.Локк), знайомиться з творчістю популярних тоді А.Поупа, В.Конгріва (хоч особисте знайомство з ними його розчарувало). З насолодою прочитані «Мандри Гуллівера» Дж.Свіфта, які щойно вийшли друком, підказують йому, як відшліфувати власний сатиричний, соціально насичений стиль. Трирічне перебування в Англії спрямувало творчість Вольтера в просвітницьке русло, сформувало з антиконформістськи налаштованого бунтівника-дотепника громадського діяча з чітко осмисленою програмою протесту. 

Особливо вразив Вольтера Шекспірів театр. Будучи прихильником класицизму, Вольтер не сприйняв темпераментного і жорсткого у життєвій правдивості стилю Шекспіра і не вважав за можливе пропагувати його у французькій літературі, де панували смаки, виховані на п’єсах Корнеля і Расіна. Водночас драматургія самого Вольтера зазнала величезного впливу Шекспіра (докладніше про це див.: Кагарлицький Ю.І. Шекспір і Вольтер. — М., 1980).

    В Англії Вольтер завершив поему «Генріада» (про героя Нантського едикту французького короля Анрі IV), «Історію КарлаХІІ» (про знаменитого суперника Петра І у Північній війні). Були задумані (й дописані пізніше у Франції) трагедії «Брут» (про римського консула Юнія Брута, який стратив своїх синів, коли дізнався, що вони по-зрадницькому перейшли на бік етруського царя), «Смерть Цезаря» «Еріфіла» і, мабуть, краща серед них - «Заїра» (1732).

    Аналізу різних сторін англійського життя (релігії, політичного устрою, філософії, літератури, театру) він присвятив цикл з 25 «Філософських листів» (1734). Хоч ім’я автора і було сховане за анаграмою «В», паризький суд віддав розпорядження арештувати Вольтера, і той змушений був тікати в Голландію. Згодом Вольтер ще 16 разів видавав цю працю, постійно удосконалюючи її.

Повернувшись до Франції, Вольтер почав активно застосовувати досвід англійських підприємців, прагнути до приватної матеріальної незалежності, яка давала змогу на власні кошти друкувати свої твори за кордоном, нехтуючи цензурними заборонами, а також вільно подорожувати Європою і навіть купувати чи будувати власні будинки.

   Дуже плідними виявилися для Вольтера 12 років, проведені у Сіре, маєтку маркізи дю Шатле у Шампані (1733—1745). Його пов’язували з цією привабливою й освіченою жінкою спільні духовні інтереси, любов до літератури, театру, науки. Користуючись впливом при дворі свого чоловіка і його титулом, маркіза частенько пом’якшувала удари долі, що сипалися на поета.

Облаштовуючи своє помешкання у Сіре, Вольтер побудував театр, в якому сценував свої нові трагедії — «Альзіру» (її високо цінував Пушкін), «Магомета», «Меропу» та інші. Всього Вольтер за своє життя написав 27 трагедій і 25 комедій. Він виявив себе новатором театру (запровадив змінні декорації, масові сцени). Часто й сам виступав на сцені.

    У Сіре Вольтер завершує «Орлеанську цнотливицю», псевдоісторичну поему в бурлескному стилі. Розважлива маркіза переконала його утриматися від її друку, щоб уникнути конфлікту з церквою. Проте поет читає поему численним друзям. Найяскравішим з прозових творів тих літ став «Задіг», який у ряду інших «філософських повістей» призначався спочатку для усного читання в салоні маркізи.

      У ці роки відбувається тимчасове примирення з королем, пов’язане з смертю королівського духівника кардинала Флері, запеклого ворога Вольтера.  Король, який під впливом маркізи Помпадур надто захоплюється святами і розвагами, залучає й Вольтера як дотепного і винахідливого автора. «Пожалійте бідолаху, що став королівським блазнем у 50 років, — писав Вольтер другові.— Я метаюся між Парижем і Версалем, вигадую вірші у портшезі, маю славити короля високоурочисто, дружину принца-спадкоємця вишукано, королівську родину ласкаво, ублажати весь двір і не дратувати нікого у місті» (придворна аристократія Версалю, що знаходився у передмісті, не завжди була в ладах зі знаттю Парижа).

Проте Вольтер був покараний за загравання з сильними світу цього. Його і маркізу дю Шатле безсоромно обманюють, і, побоюючись скандалу, він надовго покидає Париж. Невдовзі поета спіткав удар в особистому житті: раптово вмирає Емілія дю Шатле (1749). Вольтер назавжди полишає Сіре. Відданим другом Вольтера стає його небога мадам Дені, яка живе поруч з ним до самої його смерті.

На запрошення прусського короля Фрідріха II Вольтер вирушає до Берліна. Цій подорожі передувало тривале листування між королем і філософом. Фрідріх II захоплювався філософією та літературою і в листах питав у Вольтера порад щодо власної поетичної творчості. Листування велося французькою мовою, якою король володів досконало (а рідною, німецькою, нехтував, уважаючи її придатною лише для армійських команд).

  Три роки (1750—1753), що їх перебув Вольтер у Сан-Сусі (резиденція короля в Потсдамі, під Берліном), лише розчарували поета. Щоправда, тут він завершує нарешті свій давній задум — «Вік Луї XIV», книгу, насичену характеристиками різних коронованих осіб і політиків свого і XVII століття. При всій своїй готовності прийняти вольтерівський ідеал освіченого монарха, Фрідріх II не міг, та й не збирався поступитися реальною владою на користь абстрактних філософських ідей. Після трьох років спілкування з Вольтером він віроломно розпочав Семилітню війну (1756—1763), спрямовану не в останню чергу і проти Франції. Та й Вольтер зі своїм непосидющим темпераментом почав втручатися у внутрішні справи німців. Спалахнула сварка, Фрідріх II зажадав від Вольтера повернути орден і камергерський ключ, і Вольтер не без серйозних ускладнень покидає Пруссію.

      Проте шлях назад у Париж був закритий унаслідок ворожого ставлення до нього Луї XV. Назрівав конфлікт з церквою через «Орлеанську цнотливицю», а також багатотомне «Есе про звичаї і дух народів» (1753—1758). Аби уникнути можливих зіткнень з королівськими і церковними властями, філософ оселився у Швейцарії, де жив по черзі у різних маєтках, що він їх надбав у  власність. Два  будинки знаходилися по один бік кордону - у Франції, а два — на території Швейцарії. «Філософи повинні мати, як лисиці, дві чи три нори, щоб ховатися від собак, які їх переслідують», — писав він. В іншому місці додав: «У мене дві передні лапи у Швейцарії, а дві задні — у Франції».

 Вольтер вирішив утілити у своєму новому маєтку деякі свої суспільні і релігійні засади. У найближчому селі знаходили собі притулок усі бажаючі, хто постраждав од церковної чи суспільної нетерпимості. Вольтер пишався тим, що у Фернейській церкві правилися служби і для віруючих католиків, і для протестантів. Щоб забезпечити вигнанців засобами до існування, він побудував ткацьку фабрику і годинникову майстерню.

    Ферне стало місцем паломництва освічених людей усіх країн. «Фернейський патріарх» вів жваве листування, серед його адресатів були короновані особи: Фрідріх II, Катерина II, Густав III Шведський, Християн II Датський, польський король Станіслав Понятовський.

    Тим часом Вольтерова пропаганда англійської філософії принесла свої плоди у Франції. В середині століття починає поширюватися власна сенсуалістична філософія, яка йшла значно далі англійського емпіризму. Сенсуалізм і матеріалізм як світоглядні тенденції відбилися в 29 томах знаменитої «Енциклопедії» (видавалася у 1751—1772 роках), для якої Вольтер написав кілька статей. Французьку філософію представляли «Система природи» Гольбаха (1770), «Філософські принципи матерії і руху» Дідро (1770), «Про розум» (1758) і «Про людину» (1772) Гельвеція тощо. Окремо тримався Ж.-Ж.Руссо, чиї сентименталістські ідеї «природної людини», «природної релігії», примату уяви і почуттів стали невдовзі основою філософії І. Канта, поглядів німецьких «штюрмерів». Вольтер уїдливо висміював Руссо.

Він пише нові трагедії, які сценує у спеціально побудованому театрі; продовжує низку «філософських повістей» (найкращі — «Кандід», 1758, «Простодушний», 1767), завершує «Історію Російської імперії за Петра І» (1759). Багато часу присвячує філософським творам. Свій «Філософський словник», надрукований у вигляді невеликої книжки 1764 р., він постійно поповнює новими матеріалами у наступних прижиттєвих виданнях. Про зміст «Словника» дає уявлення відгук французького королівського прокурора: «Таїнства, догмати, мораль, дисципліна, культ, істини релігії, авторитет божественної і людської влади, — все це стає мішенню для богохульного автора».

Францію і Швейцарію заполонили листівки, в яких великий мислитель відгукується на пекучі проблеми ідейної боротьби. На першому місці — боротьба з церковним фанатизмом і нетерпимістю. Вольтер докладає неймовірних зусиль, щоб захистити Калласа, протестанта, якого звинуватили у навмисному вбивстві свого сина нібито за те, що той хотів церейти в католицтво. Чотири роки знадобилося Вольтерові, щоб довести невинність покараного (його четвертували і спалили). Упродовж розслідування Вольтер заручився підтримкою Фрідріха II і Катерини II.

   Вина іншої жертви, молодого дворянина де ля Барра, полягала у тому, що він не зняв капелюха у присутності духовної особи. Його  звинуватили ще у тому, що він нібито поламав розп’яття (без жодного свідка!). Під час обшуку в нього знайшли «Філософський словник» Вольтера. Його жорстоко катували і засудили до смерті. «Я і не знав, що за таку дрібницю у нас можуть стратити», — сказав він перед смертю. Юнакові вирвали язика, відрубали голову, а потім спалили. У вогнище кинули знайдений у нього «Філософський словник». 

Дев’ять років доводив Вольтер невинність протестанта Сірвента, якого звинуватили у вбивстві дочки. «Невже ми живемо на батьківщині філософії і мистецтв?» — запитував Вольтер у листі до д’Аламбера, редактора Енциклопедії. — Ні, це батьківщина Варфоломієвої ночі». Маркіз де Кондорсе, один з авторів Енциклопедії, так охарактеризував благородну правозахисну діяльність Вольтера: «Тільки-но відбувається якийсь акт фанатизму чи злочину проти гуманності, Вольтер гучно проголошує ім’я винуватця на всю Європу».

     Своєю діяльністю Вольтер утвердив у Європі поняття «вольтер’янства», яке стало феноменом духовного життя XVIII і XIX ст. «Вольтер’янство» — це безстрашне вільнолюбство, що зачіпає звичні світоглядні і моральні засади суспільства і виражається в яскравій і дотепній формі. Тодішня реакція пов’язувала вольтер’янство насамперед з атеїзмом, хоча Вольтер атеїстом не був.

      1774 року після смерті Луї XV трон переходить до його наступника, Луї XVI. Померлий король, що так і не помирився з Вольтером, не залишив щодо нього жодних вказівок. Вольтер вирішив повернутися до Парижа. У лютому 1778 р. парижани захоплено зустрічали поета. Спостерігаючи захват натовпу, Вольтер доброзичливо-іронічно зауважив: «Якби мене зараз везли на страту, натовп був би ще більший». У театрі, де спеціально поставили його трагедію «Ірена», його врочисто вшанували. На бюст Вольтера, що стояв на сцені, було покладено вінок — символ слави.

Це була остання весна в житті великого поета. 11 травня Вольтер раптово відчув себе зле. Об 11 -й ранку його вже не стало. Перед смертю на запитання священика, чи хотів би він примиритися з Ісусом Христом, Вольтер прошепотів: «Не кажіть нічого про цю людину».

Похорон померлого відбувався драматично. Церква виступила проти того, щоб віддати його землі, король зайняв нейтральну позицію. Родич Вольтера абат Міньйо потай перевіз його тіло в Шампань, у своє абатство Селльєр. Там, у кутку церкви, за хорами, тіло й поховали. Наступного дня було одержано офіційну заборону на поховання. Прах Вольтера  перепоховали 1791 р. підчас Французької революції, в церкві св. Женев’єви в Парижі — пантеоні великих людей Франції, поруч з тілом Ж.-Ж.Руссо.

        До найяскравіших з 14 «філософських повістей» належить «КАНДІД», написаний 1758 р. після землетрусу в Лісабоні. Це страшне стихійне лихо призвело до загибелі тисяч і тисяч людей. Лісабонська трагедія похитнула переконання Вольтера у вищій доцільності і гармонії, що панують у світі. Вольтер ставить питання, що знати істину і бути щасливим — не одне й те саме.  Повість змальовує мандри Кандіда у пошуках втраченої коханої — Кунігунди. Доля закидає персонажів у різні куточки світу, зокрема в Америку.

Кандід – втілення здорового глузду і моральної чистоти, якими обдарувала його природа. Він мандрує у супроводі вчителя — філософа Панглоса. Якщо для Кандіда світ повний вражаючих несподіванок, загадок і чудес, то для Панглоса вже заздалегідь на все є відповідь: «Все — на краще в цьому найкращому зі світів». Біда в тому, що його оптимістична впевненість — умоглядна. Герої щокроку перевіряють істину Панглоса на собі, точніше — на своїй шкурі. Їх б’ють, вішають, спалюють на вогнищі, гвалтують, проколюють шпагами, вони тонуть в океані, страждають від землетрусу. Коли Кандід остаточно заплутався, чому довіряти — привабливій, але умоглядній ідеї вчителя про вічну гармонію чи власним відчуттям, які свідчать зовсім про інше, доля нарешті повертає йому Кунігунду.

Перед нами власне не характери, а комедійні маски. Герої уособлюють різні філософські системи. Панглос представляє систему німецького філософа Г.Лейбніца, згідно з якою людина з колиски має у свідомості так звані «природжені ідеї» щодо розумності і гармонійності всього навколо сущого. Йому протиставлено філософію англійця Джона Локка: довіряти треба не наперед даним уявленням про реальність, а самій реальності, яка свідчить про себе через органи чуттів. Кандід ладен повірити у піднесений ідеалізм Панглоса, але досвід його багатостраждального тіла свідчить про зовсім протилежне.

Вольтер розгортає події повісті у дусі скептицизму Девіда Юма, який заперечував існування причин і наслідків у світі. Вольтер виявив неабияку майстерність, придумавши сюжет, де фактично немає жодної причини! Справді, сюжет підкоряється тут єдиній ЛОГІЦІ — логіці маятника: від везіння до невезіння і навпаки.  Фінал повісті не ставить крапку у філософській суперечці. Наші герої оселяються десь у Туреччині в невеликому садку. З точки зору ідеалізму, садок – рай у мініатюрі, чарівний куточок, мрія поета; з точки зору емпіризму – жалюгідний шматок землі, неспроможний прогодувати юрбу стомлених життям героїв.

Це саме стосується і коханої жінки Кунігунди. З погляду німецького ідеалізму, Кандід знайшов таки свій ідеал краси і кохання, його мрія здійснилася. З погляду ж англійського емпіризму — Кунігунда постаріла, втратила свою красу, її багато разів ґвалтували, вона стала дратівливою, голос її — хрипким, руки — червоними і жилавими. Чому має довіряти Кандід: ідеї, яка далека від реальності, зате прекрасна; чи реальності, яка потворна і сумна, зате справжня?

Що важливіше для людини — щастя чи істина? На це запитання має відповісти сам читач. Вольтеру загалом не вдалося ні спростувати ідеалізм Лейбніца, ні захистити переваги Локкового емпіризму. Суперечності між цими двома істинами є вічною рушійною силою самого життя. Вольтер ніколи не ставив перед собою оригінальних художніх завдань. Він використовував художні здобутки сучасників та попередників (так було з Шекспіром, якого він у своїх драмах еклектично «схрестив» з Расіном).

При цьому переслідував цілком практичну мету — пропагувати свої філософські, соціальні, антиклерикальні ідеї. Він брав художню форму у готовому вигляді. Але головним і оригінальним його прийомом був гумор, який неможливо запозичити ні в кого. В «Кандіді» Вольтер комічно переробляє сюжетну схему античного (певною мірою й лицарського) любовного роману: доля розлучає юних, палко закоханих героїв, вони поневіряються в чужих краях. Дівчину змушують до шлюбу, навіть продають у будинок розпусти, проте вона зберігає цнотливість і вірність коханому. Юнак переживає численні пригоди, які загартовують його дух. Він навіть сходиться з іншими жінками, проте його серце належить тільки обраниці. Нарешті розлучені зустрічаються й одружуються.

Так  -  в античних романах. Проте у Вольтера ми знаходимо комічну травестію цієї сентиментальної схеми: юнак (Кандід) зберігає свою цнотливість і вірність обраниці. Дівчині (Кунігунді) цього не суджено, хоч у душі вона й зберігає наївність своїх античних попередниць. У повісті панує стихія майже раблезіанського бурлеску.

Калькулятор расчета пеноблоков смотрите на этом ресурсе
Все о каркасном доме можно найти здесь http://stroidom-shop.ru
Как снять комнату в коммунальной квартире смотрите тут comintour.net

Comments: